Косівщина. Легенда про заснування Косова

Було це давно, коли в Галичі панував останній з українських князів Юрій. Зусібіч нападали на наш край загарбники - то ляхи, то угри, то татари. Мав князь хоробру дружину, яка вірно боронила рідну землю. В її лавах воював і дружинник, якого звали Косом. Був тоді звичай надавати воїнам імена звірів, птахів. Отож у князівській дружині були і Вовк, і Тур, і Медвідь, і Орел, і Сокіл... Імена все войовничі. А молодого дружинника родом з-над Пруту назвали Косом - за вміння гарно свистіти. Він охоче висвистував мелодії пісень, улюблених і серед простих людей, і серед міщан, і серед бояр та дружинників. Залюбки слухали його свист і під час відпочинку, і в трудному поході.

Той Кос був відважним і вірним князеві. В одному бою він заступив собою князя, на якого кинувся з мечем ворожий вершник. Князя свого Кос урятував, але його самого так тяжко поранено, що далі він вже не міг служити у княжій дружині. 

- Відпускаю тебе, вірний вою. Якої винагороди просиш за службу? - мовив йому князь, коли воїн трохи одужав.

- Не за винагороду служив я тобі, княже, - відповів Кос. - Але мені нема куди податися, бо сирота я. Тож наділи мене землею, де б я збудував свою оселю та господарював.

-Добре, - відповів князь. - Іди в свої рідні сторони і займи ту землю з моїх володінь, яка тобі сподобається, а я дам тобі на неї грамоту.

Кос осідлав свого вороного та й подався у бік гір, що голубіли на виднокрузі. Їхав він день, другий рівниною, на якій перемежалися гаї, що готові були зазеленіти, бо надходила весна, і ниви родючої, бо аж чорної землі. Та все це мало вже своїх господарів - бояр, дружинників, яких князь понаділював маєтностями за службу. Довелося Косу перебратися через бурхливий Прут і посуватися далі у бік гір, що ставали все виразнішими. На четвертий день перебрів не дуже велику, але бистроводну річку, що аж кипіла від риби, і незабаром, рухаючись вздовж річки проти течії, зупинився на нічліг неподалік від води, на поляні, оточеній дібровою. Стомлений дорогою, Кос швидко заснув.

Ранком його розбудив дзвінкоголосий пташиний хор. У ньому найголосніше звучав мелодійний свист косів, яких звали ще шпаками. Вони саме повернулися з вирію і раділи від зустрічі з рідним лісом. Оглянувся Кос довкруги - і не міг намилуватися місциною. Річка пливла широкою долиною, обабіч якої тяглися невисокі, вкриті лісом горби. Оддалік серед лісу виднілися стрімкі білі скелясті урвища, а ще далі небокрай закривали гори - не дуже високі, одні з довгими, ледь вигнутими хребтами, інші - з копулястими вершинами. Не видно було слідів людських осель. Отож, земля не займана!

- Я - Кос, і коси тут мене розбудили своїм свистом! То, певно, знак для мене! Тут маю оселитися! - подумав колишній дружинник, перехрестився, помолився до Сонця, що піднімалося по блакитному небі, поснідав і взявся до роботи...

Минув рік-два, і над річкою, яку Кос назвав Рибницею, постала оселя. Новий господар розкорчував ліс і став сіяти жито, яке добре родило на щедрій землі. Через деякий час з'явилася в нього й жона - помічниця, яку він привіз із-за Пруту, а далі й діти одне за одним підростали, власні хати будували й поля розорювали. Місце, де оселився Кос, стали називати Косове поле, а коли з'явилося декілька хат - Косове село, а згодом просто - Косово. Через багато років, після смерті засновника, неподалік села, біля соляних джерел, виникло нове поселення, яке також назвали Косовом. Воно з часом переросло в містечко, а те Косово, що його заснував хоробрий і працьовитий дружинник Кос, так і залишилося селом, а щоб не плутали його з містом, стали називати Старим Косовом. У давні часи місто або укріплене село називали словом ,,город". Чий то город Косів. Отак і залишилася назва на нам'ять про дружинника, а також: про співучих птахів, які й дотепер щовесни розважають косів'ян своїм милозвучним свистом.

Косівщина - Косів та Косівщина