Косівщина. Легенда про велетів

Колись дуже давно в наших горах жили велети. Зросту були такого, що сягали головою хмар, а крок був широкий на милю. Раз один велетень, що мешкав у Ґаджині в Чорногорі, поставив на вогонь котел з водою, аби зварити кулеші. Глип - аж сіль скінчилася. То він лишив котел на ватрі, а сам пішов в Уторопи по сіль. Ступив одною ногою на Костричу, другою - на Ігрець, далі ступав на Михалків, потім на Клифу коло Пістиня - і вже досяг Уторопів. Набрав солі, вернувся у Ґаджину, а вода на кулешу ще не кипіла.

Одного разу якийсь велет замість ступити ногою на Клифу, то ступив на край ближчої гори. То так і відламав той краєчок, і на тому місці утворилося урвище, що й тепер здіймається над середмістям Косова і називається Міською горою.

Коли велет метав топір, то він летів на кілька миль. Як гуцул хоче пожартувати собі з панка, який прийшов у гори і запитується, чи далеко до такого й такого місця, то відповідає: "Та сокиров веречи!" Панок гадає собі, що то близенько і гостро пускається йти. А гуцул посміюється собі. Ні, він не збрехав: недалеко, як сокиров веречи, але велетові!

Часом велети гралися у такий спосіб, що перекидали каміння один одному, як тепер діти м'ячем граються. А ті каміння були великі, як добра хата. Такі забавки й нині лежать на хребті Каменистім коло міста Косова.

Велети були хоч дуже сильні, але добрі, нікого не кривдили. Теперішні люди розплодилися по горах так, що велетам не стало місця. Але вони не хотіли воювати за землю з людьми, і тому пішли у Чорногору в підземне царство, де й поснули. Може, колись ще збудяться - коли на землі більше місця стане...

Косівщина - Косів та Косівщина