Коломийська Гуцульщина

Високі гори і стрімкі потоки,
І злет могутній гордого орла.
Гуцульщина у небо синьооке,
Свої круті ремена підвела.
І люди тут під стать орлам і горам,
Для них свобода найцінніший дар,
І споконвіку духу непокори,
Не міг в них вбити ані Князь ні Цар.
Для них Володар – лиш Господь єдиний,
Лиш перед Богом гуцул має страх.
Духмяна гілка роду України,
Квітує на розвихрених вітрах.

Є різні розуміння поняття Гуцульщина. Наприклад, мешканець Житомирщини чи Одещини вважає Гуцульщиною Івано- Франківську область узагалі. Самі гуцули не можуть також сказати, де достеменно починається, а де закінчується Гуцульщина, оскільки донедавна цуралися такої назви як гуцули. І, нарешті, є науковці, які, подібно до політиків, установили розміри гуцульської те­риторії і дуже боляче та негативно реагують на те, якщо хтось хоче продовжити бодай на сантиметр етнографічний кордон. Звісно, кан­дидати й доктори наук мають багато підстав для своїх теорій і висновків. І все ж, щоби остаточно визначитися в будь-якому питанні, необхідно досконало володіти предметом, інформацією. А от цієї досконалості й не вис­тачало усім нашим науковцям, фольклорис­там, етнографам, краєзнавцям упродовж ос­танніх 150 років. І не тому, що тема Гуцуль­щини була надзвичайно складною чи невдяч­ною, а тому, що не вистачало сил, можливо­стей, а, може, й життя, розібратися у наших фольклорно-етноґрафічних нюансах. Десятки говірок, перехідних етнографічних меж, крає­знавчих загадок досі залишаються не те що нерозгаданими, а навіть і незачіпаними.

У XIX столітті територію Гуцульщини най­ліпше дослідив і описав видатний українсь­кий етнограф Володимир Шухевич (1849- 1915), після якого ніхто з українських науковців не присвятив скільки часу й здоров'я Гуцульщині.

Та чи міг в усьому розібратися сумлін­ний етнограф Шухевич? Треба сказати, що він найкраще описав серцевинну Гуцульщини: жаб'ївські й космацькі терени. А дістатися до Печеніжина чи Княждвора йому просто не вистачило сил і часу. Тому правобережні села нинішнього Коломийсь­кого району Івано-Франківської області та містечко Печеніжин, які лежать у межиріччі Лючки, Сопівки, Пістиньки і Пруту, тривалий час залишаються малодослідженим тереном, хоч подекуди в літературі про Гуцульщину їх таки зараховують до Гуцульщини.

Наприклад, в одній з перших праць про Гуцульщину - «Історичний нарис про гуцулів», яка побачи­ла світ польською мовою 1863 року в м. Львів, - її автор, о.Софрон Витвицький (1819-1879) до гуцульських сіл зараховує і с.Рунґури, хоч, як не дивно, при цьому не згадує інших межівних сіл.

Видатний український історик Іван Крип'якевич (1886-1967) у своєму дослідженні про Гуцульщину гуцульськими називав такі села нинішньої правобережної Коломийщини: Сло­бода, Іспас (Спас), Княждвір, Ключів, Рунґури, Дебеславці та смт. Печеніжин.

Майже всі правобережні села нинішнього Коломийського району зустрічаємо серед гу­цульських сіл у книжці академіка Володимира Грабовецького «Гуцульщина ХІІІ-ХІХ століть».

У мовознавчих працях періоду незалеж­ності України говірки сіл правобережної Ко­ломийщини тлумачаться, як різновиди гу­цульського діалекту.

Зустріти села правобережної Коломий­щини в контексті з Гуцульщиною можна в ба­гатьох статтях і працях. Найбільше до цієї те­орії прислужилося саме Гуцульське товариство з осідком у смт. Верховина (голова Дмитро Ватаманюк) та його часописи «Гуцульщина» і річники «Гуцульський календар», а також Ен­циклопедія Коломийщини, яка видається від 1996 року в м.Коломиї, та надруковані окре­мими книжками упродовж 1992-2005 років історії сіл правобережної Коломийщини.

У чому ж причина, що села правобереж­ної Коломийщини, або ж Печеніжинського куща, вважають то покутськими, то гуцульсь­кими? Очевидно в тому, що з огляду фольклорно-етноґрафічного вони тривалий час були майже не вивчені. Першу вартісну пра­цю на цю тему опублікував польський етног­раф і лісівник Юзеф Шнайдер (1874-1959) у польськомовному львівському часописі «ШсІ» 1906 року. Однак він не стверджує етногра­фічної приналежности сіл Печеніжинщини, інколи зауважуючи, що в цій місцевості хати подібні, як у гуцулів.

Проте можна навести далеко більше нау­кових і фольклорно-етноґрафічних праць, у яких села правобережної Коломийщини трак­тують як покутські. Тому варто бодай по­біжним поглядом зазирнути глибше у цю проблему.

Гуцули, як відомо і з писаних, і з усних джерел, ніколи не називали себе гуцулами. Понад те, вони ображалися, коли їх назива­ли гуцулами і радили шукати тих гуцулів далі, вище в горах. У такому випадку ми маємо погодитися з думкою, що гірських українців гуцулами зробили різні чужі й свої газетярі, краєзнавці, етнографи й фольклористи. Місцевий люд називав тих, що сиділи вище в горах - горинами, а тих, що сиділи трохи нижче - перевідниками, а ще нижче - до­нськими. Тобто, у селах нинішньої правобе­режної Коломийщини жили перевідники або доліські люди. Правда, села Коломийської Гуцульщини, порівняно до сіл Коломийсько­го Покуття, не є долішні. Тому тих, що сидять на лівому боці Пруту, мешканці Коломийсь­кої Гуцульщини називали й називають полюхами, тобто людьми, які мешкають на пільних землях. І не йшлося про жодних гу­цулів чи покутян.

Необхідно зауважити, що території нинішніх Городенківського, Снятинського, Косівського та Коломийського районів Івано- Франківської області надзвичайно скромно досліджені і досі ніхто достеменно не пояс­нив, нащадки яких племен тут живуть; чому в деяких пільних селах дієслова подібно, як у селах Верховинського району, закінчуються на «си»: родивси, бивси, мивси; звідки тут тюркські типи і прізвища.

Це не цікаво нашим науковцям? Далеко легше й простіше под­ілити всіх на гуцулів і покутян та розмежува­ти їх раз і назавжди. Але продовжимо тему...

З плином часу і з розвитком книговидан­ня й періодики стали приживатися штучні назви «гуцули» і «покутяни» та зчинилася по- надстолітня суперечка, кого ж вважати прав­дивими гуцулами, а кого правдивими поку- тянами. З цього огляду зазнавав критики навіть згаданий відомий етнограф Володи­мир Шухевич, не кажучи про менш відомих гуцулознавців. І чомусь так повелося, що всі, хто писав про Гуцульщину, не завдавали собі клопоту простежити гуцульські терени до їхнього кінця, а брали те, що вже відоме й готове та розвивали тему. Тому наша Коло­мийська Гуцульщина залишалася, так би мо­вити, нез'ясованою землею, яку можна було зараховувати то до Гуцульщини, то до По­куття.

Стверджувати, що Коломийська Гуцуль­щина таки існує, треба починати з того, що певні етнографічні терени, осідки давніх родів чи племен проходили не горами, а ріками. Гори можна було перейти і ці гори є в кож­ному гуцульському селі, і вони не стояли і не стоять на перешкоді жвавому торговельному й суспільному обміну. Інша річ ріки, а ще в давнину, коли їх було важко перейти. Тому ріки ставали тією межею, яка відділяла одних від інших, яка затримувала ідентичність і са­мобутність кожного міні-етносу.

Села Коломийської Гуцульщини тради­ційно були повернуті не до пільних сіл, а до гірських. Саме у Великому й Малому Ключевах, у Рунґурах, Слободі, Марківці й Молодятині починається перша смуга Карпатських верхів. Відроги цих горбів і лісів спостерігає­мо у інших селах правобережної Коломий­щини: Мишині, Спасі, Княждворі і в містечку Печеніжин. Не випадково окупаційна авст­рійська влада, затверджуючи у 1853 році но­вий адміністративно-територіальний поділ, створила Печеніжинський повіт округи Коло­мия, до якого належало 26 сіл і два містечка, включно з селами нинішньої Коломийської Гуцульщини та зі славними Березовами й Космачем, які тепер у складі Косівського ра­йону Івано-Франківської області.

Очевидно, це було не лише географічно логічно, але ці терени мали між собою прадавні зв'язки. Ще до Першої світової війни мешканці сіл Коло­мийської Гуцульщини ходили не лише на коломийські чи печеніжинські ярмарки, але особливо на косівські, хоча це було доволі далеко й нелегко. Так само Коломийська Гцульщина була всіяна соляними вікнами, з яких черпали соляну воду-сировицю, вива­рювали з неї сіль і возили продавати в інші українські землі. Нині ми чомусь забуваємо, що це був край золотих сировиць, адже саме сіль була основним кількастолітнім (!) джере­лом прибутку місцевих гуцулів. Такі ж соляні джерела били з-під землі в багатьох селах і містечках Гуцульщини.

Отже, до другої половини XX століття села Пєчєніжинського куща мали більше різнома­нітних зв'язків із селами гірськими, а не пільними.

Звісно, виняток становить Коломия. І саме взаємини з недалекою Коломиєю сприяли швидшому так званому асиміляційному про­цесові в селах Коломийської Гуцульщини. Так, цо Першої світової війни ми ще знаємо, що тут усі ходять у постолах, киптарях і сардаках чи байбараках. Однак у міжвоєнний період міські крамниці пропонують свої різноманітні моделі одягу і наші селяни один за одним перевзуваються і перевдягаються у фабрич­ну ношу. Однак сама Коломия була також зорієнтована на Гуцульщину, а не на Покуття. Свідчень цьому маємо доволі багато, почи­наючи від Гуцульської промислової спілки, яку заклали в Коломиї у 1888 році та першої школи гуцульської різьби, що діяла при ви­щезгаданій спілці, і закінчуючи музеєм Гуцуль­щини та гуцульськими фестивалями.

На відомій Етнографічній виставці у Коло­миї 1880 року майстер П.Михайлюк з Печеніжина експонував свою трембіту. Одразу ж постає запитання: невже у Печеніжині в той час також були в ужитку трембіти?

Коломийська Гуцульщина славилася на­родними майстрами. На згаданій вище вис­тавці відвідувачі могли побачити популярні на Гуцульщині писані скрині з Рунґур і Слободи, цимбали мишинських майстрів І. Андрійчука та Й.Кавацюка, ткацький верстат з Княждвора, мишинську й княждвірську ношу, госпо­дарські знадіб'я роботи мишинських і пече- ніжинських господарів, табакерки, або табачірки, з Великого Ключева, писанки з Вербіжа й Княждвора.

Загальновідомо, що в усіх селах Коло­мийської Гуцульщини колись писали писан­ки. Етнограф Ірина Гургула, яка класифікува­ла збірку писанок Національного Музею у Львові у 1920-і роки, подає серед інших і та­кий різновид писанки як «ключівська». Один з орнаментів гуцульської писанки має назву «берівочка».Такіж «берівочки» клала на своїх писанках відома ключівська писанкарка Оле­на Ужитчак, яка писала писанки від 1910-х до 1960-х років та успішно збувала їх на коло­мийському й косівському ринках.

У селах Коломийської Гуцульщини роби­ли писані ярма, бисаги, окрайки, постоли, ткали верети, вишивали сорочки, різьбили трійці, шили байбараки й кожухи, гачі й холошні, клипані й кучми. У 1910-і роки на всі тутешні села славився ковалівський гончар Юрій Дмитрук. Школу гуцульської різьби тут розвивали Семенюки у смт. Печеніжині, а в наші дні - Петро Гаврищук, Микола Ровенчук, Василь Скрипник, Василь Обушак з того ж Печеніжина і Михайло Миронюк з Миши- на. Відомими ткалями були Гафія Дмитрук і її донька Параска з Ковалівки. Вони ткали чу­дові запаски, які у них замовляли жінки й дівчата з сіл Косівської Гуцульщини.

Можна написати велику працю про му­зику Коломийської Гуцульщини, яка представ­лена такими зірками гуцульської народної гри як Никола Тимофіїв (Дудчьик) з Мишина та Василь Сметанюк (Гуцул) з Печеніжина. Щоб довести, яку музику грають у селах Пєчєні­жинського куща, досить сказати, що музики з покутських сіл не можуть тут грати весілля, оскільки не володіють тутешніми традиційни­ми музичними знаннями. А музики з сіл Ко­ломийської Гуцульщини грали і грають вище в горах, оскільки вміють і можуть заграти ме­лодії, до яких звикло гуцульське вухо. Нині можна назвати сотню музик з Коломийської Гуцульщини, які уславилися своєю грою, які грають на платівках і касетах, у кінострічках та на весіллях. Наприклад, Народний артист України Василь Попадюк, Заслужений артист України Іван Кавацюк, Заслужений праців­ник культури України Дмитро Біланюк, фоль­клорист Михайло Тимофіїв, Михайло Миро­нюк, Василь Гекер, Іван Вінтоняк, Юрій Грабовецький, Дмитро Луцак, Василь Луцак, Юрій Ткачук та багато інших.

Майже недосліджений традиційний спів сіл Коломийської Гуцульщини, який має у собі величезний музичний і словесний пласт на­шої духовної культури:

• Весільні «бервінкові»

Зарінком, свашечки, зарінком

Та й за хрещатим бервінком.

Коби наші Марієчка добре серце мала,

Вна би свому молодому бервіночку дала.

• Великодні перепілки та пісні-хроніки

Вийся, горошку, в два стручки,

Зароди, Боже, чотири,

Щоб ся парубки женили,

Та на весілля просили.

• Колядницькі жеканки

Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниці,
А без меду не така, -
Дайте, тітко, пирога.
А не дасте пирога,
Візьму бика за рога,
Поведу на торжок,
Куплю собі пиріжок.

• Щедрівки

Щедрик, ведрик,
Дайте вареник,
Грудочку кашки,
Кільце ковбаски!
Батько сварився,
Щоб не барився.
Мати казала,
Щоб кусок сала...
Короткі свитки,
Померзли литки.
Добривечір!

• Застільні та вечорницькі пісні

Ой хто п'є  тому наливайте
Хто не п'є тому не давайте

Приспів:
А ми будем пити і Бога хвалити
І за вас і за нас і за Неньку стареньку
Що навчила нас Горілочку пить помаленьку

Ой  хто п'є той кривится
Хто не п'є той дивится

А ми будем пити...

• Коротенькі коломий­ки - пісеньки, що часто використовуются як приспівки до танцю, але також можуть виконуватись не залежно від нього. Коломийки часто об’єднуються у в’язанки, які не мають сталого змісту, а залежать від вподобань виконавця та обставин виконання. Яким би важким не було повсякдення, у коломийках воно завжди оспіване в жартівливому та  веселому тоні).

Ой їхало весілля попід нашу грушку
Зачепило за гілляку загубило дружку.

Українці - добрі люди, хочуть мир так скласти:
Собі взяти Україну, вождям - свині пасти.

Коломийка, коломийка та й коломийочка,
Кості би ся розписали, якби не сорочка.

Моя хатка при дорозі, моя хатка крайня,
Мене, мамко, хлопці люблять, бо я таки файна.

Коломийки  досі не зібрані й не впорядковані, а тим паче, не вивчені. Спів Коломийської Гуцульщини, як і музика, прикрашені різними мелі­змами, які важко відтворити народженим не тут.

Дотепер збереглися такі танці в селах Ко­ломийської Гуцульщини: «Танец» (Рівний, Кругла, Гуцулка), «Аркан» (Варґан, Арґан), «Голубка», «Косарі», «Ковалівка» (Ковалівське колесо, Копачівка). А були ж ще і «Опри­шок», і «Гайдук», і «Волошка», і «Циганка», і «Цвьик». А хто описав ці танці, розповів про найкращих наших танцюристів (гуляків), за­фіксував на кінострічку ці народні хореог­рафічні перлини?

У селах Коломийської Гуцульщини, хоч і мало, але залишилися перекази про косарські й пастуші традиції, а подекуди навіть і збе­реглися. Тут пам'ятають про косарські ігри, а косарі користуються й досі косою, бабкою, кушкою; скошене сіно називають пологом; скидають сіно у купки чи в копиці, «чіпают у ціди», обробляють граблями, вилами, носять петельками. Ще й досі в ключівських царинах можна побачити косарські гуртівки з 10-15 косарів та почути, як котрийсь з косарів чи з пастухів грає у фрело.

Чоловіки з Коломийської Гуцульщини в давнину ходили на заробітки у так звані бутин чи в шухи, наймалися ватагами, бовгарями й вівчарями на полонини, а навіть були й де­путатами. Досі на сільських пасовищах діти роблять невеличкі колиби, подібно до тих великих полонинських колиб.

Звичаї ворожити на Андрея, йти по зілля на Йвана, палити ватри на Юрія, а у передвеликодній четвер ходити в хапанки, або в живники, як це здавен було в горах, досі збереглися в Коломийській Гуцульщині. Є тут багато спільного з Різдвяними, Йорданськи­ми й Великодніми святами, в т. ч. й рахманський Великдень.

Глибшого дослідження потребують говір­ки сіл Коломийської Гуцульщини. Хоч тут дієслова закінчуються на «сі» (за винятком кількох сіл району, які межу­ють з селами Снятинського району), однак є низка аналогічних з ви­щими гуцульськими го­вірками правил. На­приклад, усічена фор­ма звертання: Миколо - Нико, Іване - Іва, Юрію - Ю, Маріє - Марі, Параско - Пара. Саме через цю відмінність колись мешканці с. Воскресінець Коломийського району прозивалися мешкан­цям сіл Коломийської Гуцульщини, зокрема с. Спаса, «Гри, фатай коні, бо Коломия горит!». Малося на увазі «Гри - Грицю».

Якщо б глибше дослідити говірки сіл Ко­ломийської Гуцульщини - цього найдавні­шого свідка нашої самобутності й ідентичності, - то можна зробити надзвичайно не­сподівані висновки. Але це тема іншого дос­лідження. А наразі ми можемо сміливо пи­шатися тим, що  на зарінках Пруту, закінчується Гуцульщина. Саме тут - батьківщина найславнішого гуцульського опришка Олекси Довбуша.

Косівщина - Косів та Косівщина